ВсЕ і В оДнОмУ мІсЦі

вддл

Реферат на тему:

Вічний двигун – нейздісненна мрія



Бертольд. Perpetuum mobile, то есть вечное движение. Если найду вечное
движение, то я не вижу границ творчеству человеческому ... видишь ли,
добрый мой Мартин, делать золото — задача заманчивая, открытие, может
быть, любопытное, но найти perpetuum mobile ... О!...

А. С. Пушкин. "Сцены из рыцарских времён”

Сучасне життя людини неможливе без використання найрізноманітніших
машин, що полегшують його життя. За допомогою машин людина обробляє
землю, добуває нафту, руду, інші корисні копалини, пересувається і т.д.
Основною властивістю машин є їхня здатність виконувати роботу.

В усіх механізмах і машинах перш ніж зробити роботу енергія переходить з
одного виду в іншій. Не можна одержати енергії одного виду більше чим
іншого при будь-яких перетвореннях енергії, тому що це суперечить закону
збереження енергії. У зв'язку з цим не можна створити вічний двигун,
тобто такий двигун в якому у результаті перетворення енергії одного виду
її виходить більше, ніж було.

Закон збереження і перетворення енергії є основним у сучасному
природознавстві. Енергія, що є мірою руху матерії,має наступні різновиди
: механічна, електрична, теплова, магнітна, атомна та ін. Кожна з них
може перетворюватися одна в одну, причому в зовсім визначених
співвідношеннях, і при цьому кількість енергії залишається незмінною.
Загальна кількість енергії замкнутої матеріальної системи є величина
постійна, змінюються тільки різні види цієї енергії, випробуючи взаємні
перетворення.

Закон збереження енергії був сформульований ще в 1748 році М. В.
Ломоносовим, що писав : "...так, коли де убуде трохи матерії, то
збільшиться в іншім місці; ...Цей загальний природний закон
простирається й у самі правила руху, тому що тіло, що рухає своею силою
інше, стільки ж втрачає енергії, скільки передає іншому”.

Багато винахідників намагалися побудувати машину — вічний двигун, здатну
робити корисну роботу без яких-небудь змін усередині машини. Усі ці
спроби закінчувалися невдачею.

Вічний двигун (лат. perpetuum mobile) — уявний, але нездійсненний
двигун, що після пуску його в хід робить роботу необмежено довгий час.
Кожна машина, що діє без припливу енергії ззовні, після закінчення
деякого проміжку часу цілком витратить свій запас енергії на подолання
сил опору і повинна зупинитися, тому що продовження роботи означало б
одержання енергії з нічого.

От як писав про значення для людства вічного двигуна чудовий французький
інженер Саді Карно : " Загальне і філософське поняття "perpetuum mobile”
містить у собі не тільки уявлення про рух, що після першого поштовху
продовжується вічно, але дія приладу, здатного розвивати в необмеженій
кількості рушійну силу, здатної виводити послідовно зі спокою всі тіла
природи, якби вони в ньому знаходилися, порушувати в них принцип
інерції, здатного, нарешті, черпати із самого себе необхідні сили, щоб
надати руху усьому Всесвіту, підтримувати і безперервно прискорювати
його рух. Таке було б дійсне створення рушійної сили. Якби це було

Реферат на тему:

Колірні моделі

План

Вступ

1. Світло

2. Адитивна система RGB. Будова кінескопу

3. Субтрактивна модель CMYK

4. Колірні моделі HSB (HSV)

Вступ

Кольорові зображення складають найпривабливішу частину мультимедійних
видань. До своєї появи на екрані, а потім на папері, колір проходить
певний ланцюжок цифрового кодування та обробки. Як і будь-яка інша,
колірна інформація подається у цифровому вигляді, причому її відтворення
на екрані і папері повинно відповідати оригіналу. Згадаємо, як різняться
між собою зображення одних і тих же краєвидів на різних поштових
листівках. Пристрої, стосовні колірної інформації, повинні бути
відкалібровані, тобто налагоджені так, щоб відтворення на кожному з них
кольору заданого номеру було б однаковим. Це не так просто, якщо зважити
на принципово різне сприйняття кольору в натурі, на екрані та на папері,
а також цілковиту суб'єктивність колірного сприйняття - знамените "на
вкус и цвет товарища нет". Це ще одна причина, яка робить необхідним
цифрове кодування кольорів. Мал.3.1 показує відносність сприйняття оком
навіть світла й тіні, не кажучи вже про кольори. Однаково зафарбовані
квадрати, розміщені на темному фоні, здаються світлішими, ніж на
світлому.



Для цифрового кодування потрібна побудова правил відповідності кольорів
їх цифровим кодам або колірної моделі. Колірна модель, яку ми зараз
розглянемо, значно спирається на людське сприйняття кольору.

1. Світло

Для того щоб бачити колір, потрібне світло. Недаром кажуть, що вночі всі
кішки сірі - за відсутності освітлення не видно аби хоч як гарних
кольорів. Як відомо, світло належить до досить вузького діапазону
електромагнітних хвиль (мал.3.2), характеристики яких наведені у
таблиці:

Довжина хвилі

Вид хвилі







106 - 101

радіохвилі







101 - 10-1

ультракороткі







10-1 - 10-3

надвисокі частоти







10-3- 10-6

інфрачервоні







8х10-7 - 4х10-7

видимі







10-7 - 10-9

ультрафіолетові







10-9 - 10-12

рентгенівські







10-12 - 10-14

гамма-випромінювання







10-14 -

космічні промені





Видимий спектр складається з шести монохроматичних складових, кожному з
яких відповідає своя довжина хвиль:

Довжина хвилі

Колір







770-630

червоний







630-590

оранжевий







590-570

жовтий







570-495

зелений







495-435

голубий, синій







435-390

фіолетовий



Проходячи через границю двох середовищ з різною оптичною густиною,
промені світла змінюють напрямок свого руху - заломлюються. Ця
властивість дозволила встановити, що біле світло містить в собі всі
компоненти видимого спектру (мал. 3.3).



Перше питання, на яке ми плануємо дати відповідь - це питання "Що ми
бачимо?" Ми бачимо предмети, які випромінюють або відбивають світло -
електромагнітні хвилі видимого діапазону. Кольором можна назвати таку
характеристику, викликану відмінностями в частотних характеристиках
видимих об'єктів або джерел світла, завдяки якій спостерігач здатен
розрізнити два ідентичні за матеріалом, розмірами і формою предмети.

Лінза

План

Вступ

Типи лінз

Характеристики лінзи

Головний фокус

Зображення утворене лінзою

Виготовлення лінз з заданою фокусною відстанню

Джерела інформації

Вступ

Опти?чна лі?нза (нім. Linse, лат. Lens — чечевиця) — найпростіший
оптичний елемент, виготовлений із прозорого матеріалу, обмежений двома
заломлючими поверхнями, які мають спільну вісь, або взаємно
перпендикулярні площини симетрії. При виготовлені лінз для видимого
діапазону світла, використовують оптичне або органічне скло, в УФ
діапазоні — кварц, флюорит, і т. д., в ІЧ-діапазоні — спеціальні сорта
скла, кремінь, сапфір, германій, ряд солей тощо.[1]

Здебільшого лінзи мають аксіальну симетрію й обмежені двома сферичними
поверхнями однакового або різного радіусу.

Оптичні лінзи зазвичай виготовляються зі скла або пластику. Природною
оптичною лінзою є кришталик ока.

Типи лінз

Залежно від розташування центрів сферичних поверхонь та їхнього радіусу
розрізняють наступні типи лінз

двовипукла лінза

плоско-випукла лінза

збірний меніск

двоввігнута лінза

плоско-ввігнута лінза

розсіювальний меніск

В залежності від того, сходяться чи розходяться паралельні пучки
променів після проходження лінзи, лінзи поділяють на збірні й
розсіювальні.

Характеристики лінзи

Вісь симетрії аксіально-симетричної лінзи називається оптичною віссю.
Світловий промінь, який розповсюджується вздовж оптичної осі не
заломлюється.

Важливими характеристиками лінзи є фокусна віддаль і обернена до неї
величина, яку називають оптичною силою лінзи.

Лінза називається тонкою лінзою, коли її товщина набагато менша за
фокусну віддаль. У протилежному випадку, коли товщиною лінзи не можна
знехтувати в порівнянні з фокусною віддаллю, лінзу називають товстою.

Головний фокус

Ц

,. Ця точка називається спряженим фокусом до точки А.

Якщо віддаляти точку А від лінзи, то точка А' переміщатиметься ближче до
лінзи.

Якщо точка А знаходитиметься нескінечно далеко від лінзи, то промені від
неї будуть паралельними, а точка А' називатиметься головним фокусом
лінзи, а відстань до неї — головною фокусною відстанню.

Зображення утворене лінзою

При побудові зображень створених двовипуклою лінзою, проводять три
лінії:

З вершини предмета паралельно оптичній осі лінзи до головної площини
лінзи, далі, заломлюючись, через задній головний фокус.

З вершини предмета через центр лінзи.

З вершини предмета через передній фокус до головної площини лінзи, а
далі паралельно оптичній осі лінзи.

Ці три лінії перетинаються в одній точці і дають зображення вершини
предмета. Відповідно до формули

Якщо предмет знаходиться далі за подвійну фокусну відстань, то
зображення знаходитиметься позаду лінзи між фокусом і подвійним фокусом
і буде дійсним, перевернутим і зменшеним.

Якщо предмет знаходиться між фокусом і подвійним фокусом перед лінзою,
то зображення буде позаду лінзи за подвійним фокусом і буде дійсним,
перевернутим і збільшеним.

Якщо предмет знаходиться ближче від фокуса перед лінзою, то зображення
буде ще ближче перед лінзою і буде уявним, прямим і збільшеним.

Реферат

Видатний вчений-фізик родом з Вінничини А.М. Будкер



Слово „неможливо" для нього не існувало. Чим важчою була задача, тим
більше вона його захоплювала. Рішення, які він знаходив, були
оригінальні, несподівані, прості та ефективні

В. Вайскопф. професор Массачусетського

технологічного інституту. США

Фронтон головного корпусу Інституту ядерної фізики у Новосибірську
прикрашає світлова доріжка, яка загоряється у святкові дні. І тоді над
спорудою мчать одна одній назустріч дві яскравих цятки, щоб, зустрівшись
посеред доріжки, спалахнути сліпучою зіркою. Це - символічне зображення
зустрічних пучків і одночасно емблема інституту ядерної фізики, який дав
світовій науці найефективніший метод дослідження структури мікросвіту.

А тоді, в кінці п'ятидесятих, потрібна була неабияка сміливість і
всеперемагаюча віра в успіх його керівника - Андрія Михайловича Будкера
(в світі науки він більше знаний під цим ім'ям), якими зумів захопити
своїх колег, щоб узятися за реалізацію такої, здавалося б, абсолютно
безнадійної на той час ідеї зустрічних електронних пучків. І так було
усі роки...

Мабуть не всі вінничани знають, що видатний вчений - фізик, академік
Академії наук СРСР, засновник і до кінця життя незмінний директор
Інституту ядерної фізики Сибірського відділення АН СРСР Герш Іцкович
(Андрій Михайлович) Будкер, - уродженець Подільського краю.

За своє недовге 59-річне життя академік Будкер зробив так багато в
науці, що його цілком можна поставити в один ряд з такими видатними
вченими колишнього Радянського Союзу, як І.В.Курчатов, І.Є.Тамм,
А.Б.Мигдал та іншими. Як великий учений та вмілий організатор своєю
самовідданою працею та яскравим талантом він заклав основи
експериментальної бази ядерної фізики і термоядерних досліджень.

Народився Андрій Михайлович 1 травня 1918 р. в селі Мурафа
Шаргородського району Вінницької області. Коли малюку виповнилося всього
два тижні від роду, батько його трагічно загинув. Мати виростила хлопця
одна. У другій половині 20-х років сім'я Будкерів переїхала жити у
Вінницю. Юнак вчився легко, йому досить було послухати пояснення
учителя, щоб наступного разу відповісти на відмінно.

В 1936 р. Андрій Михайлович закінчує середню школу № 9 і вступає на
фізичний факультет Московського державного університету, Фізика, як
наука, захопила молодого Будкера з самого початку. Свою першу наукову
працю A.M.Будкер здійснив ще у студентські роки під керівництвом
І.Є.Тамма. Вона була присвячена проблемі пошуку тензора енергії -
електромагнітного поля у рухомих середовищах. Можливо вже тут майбутній
академік побачив величезні перспективи у дослідженнях таких складних
систем, як потужно-струменеві прискорювачі та термоядерні реактори.

24 червня 1941 р. з останнього державного іспиту молодий Будкер іде на
фронт. У польовій зенітній частині він зробив своє перше відкриття,
вдосконаливши систему управління зенітним вогнем. Командир частини
назвав створений ним прилад «АМБ».

У 1945-1957 pp. Герш Іцкович працював в Інституті атомної енергії (нині

Курсова робота на тему:

Циклічні прискорювачі елементарних частинок





План

1. Вступ:

1.1 Історія розвитку прискорювачів

1.2 Класифікація прискорювачів

2. Циклічні прискорювачі з сталим полем:

2.1 Циклотрон

2.2 Ізохронний циклотрон.

2.3 Фазотрон

2.4 Мікротрон

3. Циклічні прискорювачі з сталим радіусом орбіти:

3.1 Синхротрон

3.2 Бетатрон

3.3 Синхрофазотрон

3.4 Колайдер

4. Висновок

5. Література

конецформыначалоформ

1. Вступ:

1.1 Історія розвитку прискорювачів

Поштовхом до розвитку прискорювачів заряджених частинок послужили
дослідження будови ядра, що вимагали потоків заряджених частинок високої
енергії. Природні джерела заряджених частинок, що застосовувалися
спочатку, - радіоактивні елементи - були обмежені як по інтенсивності,
так і по енергії частинок, що випускаються. З моменту здійснення першого
штучного перетворення ядер (1919, Э. Резерфорд ) за допомогою потоку
?-частинок від радіоактивного джерела почалися пошуки способів отримання
пучків прискорених частинок.

У початковий період (1919-1932) розвиток прискорювачів йшов по шляху
отримання високої напруги і їх використання для безпосереднього
прискорення заряджених частинок. У 1931 амер. фізиком Р. Ван-де-Граафом
був побудований електростатичний генератор, а в 1932 англ. фізики Дж.
Кокрофт і Э. Уолтон в лабораторії Резерфорда розробили каскадний
генератор. Ці установки дозволили отримати потоки прискорених частинок з
енергією близько мільйона електрон-вольт (Мев). У 1932 вперше була
здійснена ядерна реакція, що порушується штучно прискореними частинками,
- розщеплювання ядра літію протонами.

Період 1931-1944 - час зародження і розквіту резонансного методу
прискорення, при якому прискорювані частинки багато разів проходять
прискорюючий проміжок, набираючи велику енергію навіть при помірній
прискорюючій напрузі. Засновані на цьому методі циклічні прискорювачі -
циклотрони - незабаром обігнали в своєму розвитку електростатичні
прискорювачі. До кінця періоду на циклотронах була досягнута енергія
протонів близько 10-20 Мев. У 1940 амер. фізик Д. У. Керст реалізував
циклічний індукційний прискорювач електронів (бетатрон), ідея якого
раніше вже висувалася (амер. фізик Дж. Слепян, 1922; швейц. фізик Р.
Відерое, 1928).

Розробка прискорювачів сучасного типу почалася з 1944, коли рад. фізик
В. И. Векслер і незалежно від нього (дещо пізніше) амер. фізик Э. М.
Макміллан відкрили механізм автофазування , що діє в резонансних
прискорювачах і дозволяє істотно підвищити енергію прискорених частинок.
На основі цього принципу були запропоновані нові типи резонансних
прискорювачів - синхротрон, фазотрон, синхрофазотрон, мікротрон. В цей
же час розвиток радіотехніки зробив можливим створення ефективних
резонансних лінійних прискорювачів електронів і важких заряджених
частинок.

На початку 50-х рр. був запропонований принцип знакозмінного
фокусування частинок (амер. учений Н. Крістофілос, 1950; Е. Курант, М.

Реферат на тему:

Елементи теорії розмірностей та їх застосування для аналізу окремих
задач астрофізики

КОСМІЧНА ФІЗИКА

Завданням цієї галузі науки є вивчення властивостей небесних тіл,
міжпланетного, міжзоряного і міжгалактичного середовища на основі знань
про найголовніші фізичні та хімічні властивості матерії. Один з її
підрозділів — астрофізика займається встановленням у вигляді формул
певних співвідношень між окремими параметрами зір і туманностей.
Наприклад, визначають температуру надр зорі, якщо її маса і радіус
відомі тощо. Результати знаходять шляхом розв'язування (за допомогою
ЕОМ) систем складних диференціальних рівнянь. Проте загальні
співвідношення між згаданими параметрами можна дістати на підставі
теорії розмірностей. Деякі з таких задач космічної фізики ми і
розглянемо у цьому розділі.

КРИТЕРІЙ ДЖИНСА

За сучасними уявленнями зорі формуються з уламків газопилових хмар. Ще в
1902 р. Дж. Джинс довів, що нескінченно протяжна хмара не може
перебувати у зрівноваженому стані дуже довго. Адже у міжзоряному
середовищі неперервно виникають і поширюються найрізноманітніші хвильові
рухи, зумовлені зіткненнями газопилових хмар. Відомо ж, що коли через
певне середовище проходить збурення (звукова хвиля), то в ньому
утворюються згущення і розрідження.

— відповідна їй швидкість звуку в цьому середовищі (? — відношення
питомих теплоємностей, В — універсальна газова стала, ? — молекулярна
маса). Джинс установив, що коли довжина хвилі ? звукового збурення менша
деякого критичного значення ?j, причому (G — гравітаційна стала)

(1)

) і стає протозорею, а пізніше — зорею у повному значенні цього слова.

безрозмірних величин ("комплексів”), кожний з яких і буде з точністю
до сталого коефіцієнта визначати певний закон природи. Розглянемо кілька
прикладів, починаючи від критерію Джинса.

Як бачимо, задача про гравітаційну нестійкість туманності
характеризується параметрами ?, G, ?, а, розмірності яких можна записати
так:



- шукані показники степенів. Підставляючи розмірності кожного з
параметрів, запишемо це співвідношення так:

(2)

Оскільки П — величина безрозмірна, то прирівнявши показники степенів до
нуля, дістанемо систему алгебраїчних рівнянь



і їх розв’язки:

Реферат на тему: Лазер. Класифікація, історія, будова, робота, види та застосування лазерів План Вступ. Визначення. 1. Загальна інформація 2. Класифікація лазерів 3. Історія лазерів 3.1. Лазерний візир 3.2. Лазерний спектральний аналіз 3.3. Лазерні маркшейдерські інструменти 4. Будова лазера 5. Робота лазера 6. Види лазерів 7. Застосування лазерів Використані джерела Вступ. Визначення. Лазер (англ. LASER — Light Amplification by Stimulated Emission of Radiation, підсилення світла за допомогою вимушеного випромінювання) (рос. лазер, англ.laser, нім. Laser m)— пристрій для ґенерування або підсилення монохроматичного світла, створення вузького пучка світла, здатного поширюватися на великі відстані без розсіювання і створювати винятково велику густину потужності випромінювання при фокусуванні (108 Вт/см? для високоенергетичних лазерів). Лазер працює за принципом, аналогічним принципові роботи мазера. Лазери використовуються для зв'язку (лазерний промінь може переносити набагато більше інформації, ніж радіохвилі), різання, пропалювання отворів, зварювання, спостереження за супутниками, медичних і біологічних досліджень і в хірургії. Інша назва лазера - оптичний квантовий генератор. 1. Загальна інформація Лазер – джерело когерентного, монохроматичного і вузькоспрямованого електромагнітного випромінювання оптичного діапазону, яке характеризується великою густиною енергії. Існують газові лазери, рідинні та на твердих тілах (діелектричних кристалах, склі, напівпровідниках). В лазері має місце перетворення різних видів енергії в енергію лазерного випромінювання. Головний елемент лазара – активне середовище, для утворення якого використовують: вплив світла, електричний розряд у газах, хімічні реакції, бомбардування електронним пучком та ін. методи «накачування». Активне середовище розташоване між дзеркалами, які утворюють оптичнийрезонатор. Існують лазери неперервної та імпульсної дії. Лазери отримали широке застосування в наукових дослідженнях (фізика, хімія,біологія, гірнича справа тощо), голографії і в техніці. Наприклад, у геодезії, маркшейдерії, у кінці ХХ ст. створено новий метод лазерної сепарації алмазів з потоку руди (Гудаєв О. А., Канаєв И. Ф., Шлюфман Е. М. // Датчики і системи. – 1999). 2. Класифікація лазерів За схемами функціонування: 3-рівневі квазі-4-рівневі 4-рівневі За агрегатним станом активного середовища: газові рідинні твердотільні За методом отримання інверсії: з електронною накачкою з хімічною накачкою з оптичною накачкою з тепловою накачкою Найбільш розповсюдженою є класифікація за фізичими особливостями активного середовища: твердотільні — solid-state laser напівпровідникові — semiconductor laser волоконні — fiber laser газові — gas laser іонні — ion laser молекулярні — molecular laser рідинні — dye laser газодинамічні — gasdynamic laser хімічні — chemical laser ексимерні — eximer laser лазери на центрах забарвлення — color centers laser фотодисоціаційні — photodissociation laser

Надпровідність

Зміст

1 Історія

1.1 Передумови відкриття

1.2 Відкриття надпровідності Камерлінґ-Оннесом

1.3 Подальший розвиток

2 Властивості надпровідників

3 Теорії надпровідності

3.1 Квазічастинки в кристалах

3.1.1 Фонони

3.1.2 Електрони

3.2 Теорія Гінзбурга-Ландау

3.3 Теорія БКШ

4 Посилання

5 Література

Надпровідність — квантове явище протікання електричного струму у
твердому тілі без втрат. Явище надпровідності було відкрито[1] в 1911
році голландським науковцем Камерлінґ-Оннесом, лауреатом Нобелівської
премії 1913 року. Усього за відкриття в області надпровідності було
видано п'ять Нобелівських премій з фізики: в 1913, 1972, 1973, 1987 та
2003 роках.

Явище надпровідності існує для низки матеріалів, не обов'язково добрих
провідників при звичайних температурах. Перехід до надпровідного стану
відбувається при певній температурі, яку називають критичною
температурою надпровідного переходу. Надпровіднсть, проте, може бути
зруйнована, якщо помістити зразок у зовнішнє магнітне поле, яке
перевищує певне критичне значення. Це критичне магнітне поле зменшується
при збільшенні температури.

Історія

Передумови відкриття

Середина XIX-го століття і його кінець відзначились освоєнням області
наднизьких температур. Досліджуючи явища, що відбуваються в газах,
фізики ввели поняття «абсолютний нуль» температури. Це така температура,
за якої тиск ідеального газу відповідно до закону Гей-Люссака,
дорівнював би нулю. Обчисливши, до якої від'ємної температури треба
охолодити газ, щоб в ньому зупинився будь-який тепловий рух молекул,
вони отримали, що ця температура повинна бути ?273,15 °C. Пізніше
поняття абсолютного нуля було узагальнено на всі стани речовини: тверді
та рідкі. Це температура, коли весь кінетичний рух часток матерії
припиняється (в класичному розумінні) і, таким чином, матерія не має
теплової енергії. Ця точка слугує початком відліку температур за
термодинамічною шкалою (шкалою Кельвіна).

Будь-яке охолодження речовини — це відбір у нього енергії. При
охолодженні енергії у тіла залишається дедалі менше, а отже знижується
його температура, яка є мірилом кінетичної енергії руху атомів. При
цьому уповільнюється рух частинок, що складають тіло: зменшується
амплітуда коливань атомів, молекул, зменшується швидкість руху молекул
(в рідинах та газах) та вільних електронів (в металах та
напівпровідниках). Останні приєднуються до іонізованих позитивних
атомів. Вважалося, що при досягненні абсолютного нуля вся можлива
енергія у речовини відібрана і більше енергії відібрати не можна. При
цьому будь-який рух в тілі припиняється (за виключенням обертання
електронів навколо ядра в атомі). Іншими словами, при 0К молекули і
атоми речовини мають найменшу енергію, яка вже не може бути відібрана у
тіла ніяким охолодженням.

Дослідження властивостей тіл при температурах, близьких до абсолютного
нуля, (кріогенних температурах) зацікавили вчених дуже давно. Наука, що
вивчає цю галузь, називається кріофізикою. Шлях до кріогенних температур
лежить через скраплення газів. Скраплений газ при випаровуванні відбирає

Реферат з фізики

Математична фізика



МАТЕМАТИЧНА ФІЗИКА - теорія математичних моделей фізичних явищ; займає
особливе положення і у математиці, і у фізиці, перебуваючи на стику цих
наук. Математична фізика тісно зв'язана з фізикою в тій частині, яка

стосується побудови математичної моделі, і в той самий час математична

фізика - розділ математики, оскільки методи дослідження моделей є

математичними. У поняття методів математичної фізики включаються ті

математичні методи, які застосовуються для побудови і вивчення

математичних моделей, що описують великі класи фізичних явищ.

Методи математичної фізики як теорії математичних моделей фізики почали

в кін. XVII ст. інтенсивно розроблятися в працях І. Ньютона по створенню

основ класичної механіки, всесвітнього тяжіння, теорії світла. Подальший

розвиток (XVIII - I-а пол. XIX ст.) методів математичної фізики і їх

успішне застосування до вивчення математичних моделей величезного обсяга
різних фізичних явищ зв'язані з іменами Ж. Лагранжа, Л. Ейлера, П.

Лапласа, Ж. Фур’є, К. Гаусса, Б. Римана, М. В. Остроградського й ін.

учених. Великий внесок до розвитку методів математичної фізики внесли А.

М.Ляпунов і В. А. Стєклов. З II-ї пол. XIX ст. методи математичної

фізики успішно використовувалися для вивчення математичних моделей

фізичних явищ, зв'язаних з різними фізичними полями і хвильовими

функціями в електродинаміці, акустиці, теорії пружності, гидро- й

аеродинаміці та інших напрямах дослідження фізичних явищ у суцільних

середовищах. Математичні моделі цього класу явищ найбільше часто

описуються за допомогою диференціальних рівнянь з частинними похідними,
що одержали назву рівняння математичної фізики. Крім диференціальних
рівнянь математичної фізики, при описі математичних моделей фізики
застосовуються інтеґральні рівняння та інтеґро-диференціальні рівняння,
варіаційні та теоретико-імовірнісні методи, теорія потенціалу, методи
теорії функцій комплексного змінного і низка інших розділів математики.

У зв'язку з бурхливим розвитком обчислювальної математики особливе

значення для дослідження, математичних моделей фізики здобувають прямі

чисельні методи, що вони використовують комп’ютери, і в першу чергу

скінченно-різницеві методи розв’язування крайових задач, що дозволило

методами математичної фізики ефективно вирішувати нові задачі газової

динаміки, теорії переносу, фізики плазми, у тому числі і зворотні задачі

цих напрямків фізичних досліджень.

Теоретичні дослідження в області квантової фізики і теорії відносності,

широке застосування комп’ютерів у різних областях математичної фізики,

включаючи і зворотні (некоректно поставлені) задачі, викликали значне

розширення використовуваного математичною фізикою арсеналу математичних
методів. Поряд із традиційними розділами математики стали широко
застосовуватися теорія операторів, теорія узагальнених функцій, теорія
функцій багатьох комплексних змінних, топологічні і алгебраїчні методи.

Це інтенсивна взаємодія теоретичної фізики, математики і використання